БІЛА ЦЕРКВА - історико-архітектурний нарис

сторінки давнини

ВИНИКНЕННЯ КОЗАЧЧИНА ХХ СТОЛІТТЯ

ВИНИКНЕННЯ.Біла Церква одне з найстаріших міст України В місцевому краєзнавчому музеї зберігаються знайдені на території міста знаряддя первісної людини – зброя, домашнє начиння тощо. Вперше назва Біла Церква згадується в Іпатіївському літописі 115 р. Місто розміщувалося в центральній частині Поросся. Через нього проходили дороги на Київ, Вінницю, в Арабію, Індію, Угорщину. Тому воно було центром торгівлі і захисту від нападу ворогів з півдня. Про це свідчить історія боротьби проти половців, печенігів, татаро-монгольської навали.
Ярослав Мудрий

В “Початковому літопису” записано, що великий Київський князь Ярослав Мудрий у 1032 р. почав будувати “гради по Рсі”, тобто міста по річці Рось. Як вважає Карамзін, такими містами могли бути Канів, Богуслав та місто Юр'їв – історичний попередник сучасного міста Білої Церкви. Назва Юр'їв походила від християнського імені Ярослава Мудрого – Юрій. Цим Ярослав хотів підкреслити важливість міста Юр’єва в обороні Київської держави на півдні. Тут були розміщені військові загони, що охороняли Київську державу на півдні від навали кочовиків – печенігів і особливо від половців.

Щоб зробити половецьких ханів та князів своїми васалами і спільниками проти диких половців, князь Ярослав Мудрий поширював серед них християнство і для цього у 1050 р. побудував у місті Юр’єві епіскопську церкву, яка на всьому південному Правобережжі домагалася привернення половців до християнства. Цю Юр’ївську церкву прості люди ще з часу її заснування назвали “білою церквою”, за те, що вона мала
Дзвіниця Преображенського собору 
(зруйновано в роки війни 1941-1945 р.р. справу з “білими”, тобто знатними людьми. З 1142 р. у зв’язку з феодальним розпадом великої Київської держави на дрібні удільні володіння назва “Юр’їв” стала невигідною удільним князям, бо нагадувала про належність міста великому Київському князеві. Через це вони заборонили стару назву міста, а неофіційна, народна назва юрївської церкви – “біла церква” – стала назвою колишнього міста Юр'їв. В грудні 1240 р. після розорення Києва ордами Батия, які йшли по дорозі на Галич, було спалено й Білу Церкву, а також і інші міста. У ці тяжкі для руського народу часи населення міста, разом з усім руським народом, вело боротьбу під проводом галицько-волинських князів проти татарських загарбників, за відновлення руської держави. Руський народ разом з сусідніми народами завдає татрським загарбникам нищівних ударів. Так, відомо, що в 1311 р. на річці Роток під Білою Церквою об’єднані сили руських і литовців розгромили татар; в 1363 р. руські і литовці вигнали татар з Правобережжя від Путівля й з-під Білої Церкви до гирла Дону.
Торгова площа

Послаблення татар в період ХІ істоліть супроводжується розвитком міст і ремесла. В цей період відбувається процес утворення російської, української і білоруської народностей. Татарські хани знову намагаються захопити руські землі. Вони руйнують і палять міста і села України. В 1399 та 1416 рр. Місто Біла Церква було зруйноване і спалене військами Золотої Орди. Сільські і міські громади почали будувати укріплені фортеці для захисту від татарських навал. Зростає воно і як місто оборонного призначення. В 1550 р. для захисту Правобережжя від навали татар київський воєвода Прунський на Замковій горі де тепер краєзнавчий музейспорудив замок, обніс його земляним валом і дубовими стовпами. Навколо замку розміщувались такі споруди, як порохівниця, каплиця, жилий будинок обслуги, хата пана підстарости, пекарня, конюшня. До річки був прокладений підземний вихід. День і ніч охороняло замок місцеве населення. З його 4 башт добре було наглядати за підступом ворога. Герб замку експонується в краєзнавчому музеї.

КОЗАЧЧИНА. В 1570 р. Україну загарбала панська Польща. Місто стало володінням магната В. Острозького. Польські магнати покріпачували селян і намагалися покатоличити український народ. Народні маси відповідають на пансько-магнатське гноблення повстаннями. У 1589 р. вибухнуло повстання міського населення..У 1590 р. в Білій Церкві на Ротку спалахнуло перше на Україні велике повстання селян і козаків під проводом Христофора Косинського. Повністю польський гарнізон був розгромлений повстанцями під проводом Северина Наливайка у 1596 р. Він намагався перетворити місто в опірний пункт всенародного повстання проти магнатів, але відступив разом з населенням, під тиском великого польського війська. В цей час було зруйновано і замок. Повстання перекинулось на всю Україну і Білорусію.

Виступи К. Косинського і С. Наливайко поклали початок активної боротьби українського народу проти польських поневолювачів. Боротьба українського народу проти польських магнатів та шляхти точиться безперервно, то спадаючи, то посилюючись. У цій боротьбі бере активну участь і населення Білої Церкви, яке ще залишилося тут. Так, у травні 1648 р. міщани й ремісники, почувши про повстання під проводом Богдана Хмельницького, винищили польський гарнізон і відкрили ворота війську Хмельницького. В травні і червні 1648 р. Богдан Хмельницький стояв табором під Білою Церквою. Від цього і пішла назва “Табор” сучасної Олександрії та залізничного селища. З-під Білої Церкви Богдан Хмельницький розіслав 60 універсалів до українського народу, закликаючи його до повстання проти польських магнатів. Під Білою Церквою Хмельницький організував своє військо і вперше в історії України розробив і оголосив її військово-адміністративний устрій. Біла Церква стала полковим містом, а околишні села і хутори – сотнями Білоцерківського полку.

15 січня 1654 р. на Базарній площі (нині площа Волі) населення міста і навколишніх сіл присягнуло рішенням Переяславської Ради на союз з Росією. З 30 жовтня по 8 листопада 1663 р. польський король Ян Казимір з великим військом зайняв місто. Він скликав у Білу Церкву старост від усіх сільських громад Правобережжя України і наказав своїм ученим – ксьондзам католикам – провести політико-релігійний диспут з тим, щоб довести неминучість підкорення українського народу панській Польщі. Цей диспут названо “Білоцерківською розмовою”. Старшини громад одностайно заявили Яну Казиміру та польським магнатам, що українці вважають своїм владикою патріарха Московського і всієї Русі, а руського государя – своїм государем і ніколи не підкоряться польському королю і польським магнатам. Розлютований король розігнав старост і повів військо на Лівобережжя, щоб силою зброї приєднати його до Польщі. Це був перший наслідок “Білоцерківської розмови”. Військо Яна Казиміра було розгромлене. Селяни, міщани, ремісники південного Правобережжя, в тому числі Білоцерківського полку, громадами переходять з-під влади магнатів на Лівобережжя і там оселяються. Місто і навколишні села пустіють і занепадають.

Вид на торгові ряди з вулиці Клубної 
 (Л.Курбаса) В 1664 р. польські магнати відбудовують Білоцерківський замок, що служив їм форт-заставою. З того часу він став називатись Білоцерківською фортецею. Кордоном міста в той час на півдні і південному заході була річка Рось, на сході - вулиця Смоляна (нині Шевченка), на півночі і північному заході - вулиці Бердичівська (нині Богдана Хмельницького) і Водопійна. В місто вели четверо воріт, покритих гонтом: на схід від фортеці, в кінці Київської вулиці (нині Ярослава Мудрого) - Київські, на північ, де проходить дорога на Сквиру і Бердичів - Бердичівські, в кінці Смоляної вулиці - Рокитнянські, а на лівому березі Росі - Уманські. Центром міста була Торгова площа з Нікольскою та Соборною церквами. Після Андрусівського перемир’я 1667 р. південне Правобережжя, в тому числі і Біла Церква, залишилася під владою польських магнатів, які намагаються укріпитись в місті і зробити його центром поневолення українського народу. Колонада Луна У 1702 р. фастівський полковник Семен Палій зібрав козаків та селян, винищив польський гарнізон у Білій Церкві, захопив її і оселив їх навколо Білої Церкви і на південному Правобережжі. Семен Палій перевів сюди свій полк з Фастова і Біла Церква стала центром боротьби за возз’єднання Правобережної України з Лівобережжям. В 1704 р. Мазепа хитрощами захопив Семена Палія і домігся висилки його в Сибір, прагнучи утвердитись у Білій Церкві. Після переходу Мазепи на сторону шведського короля Карла XII російський цар Петро I дав наказ у 1708 р. повернути Палія із заслання. Він повернувся у Білу Церкву. Після розгрому Карла XII під Полтавою в 1709 р. польський король, як союзник Петра І, домагався повернення Польщі Білої Церкви та Правобережної України. В 1713 р. вимушений був віддати Білу Церкву панській Польщі. Біла Церква знову попадає в руки польських магнатів. Білоцерківський полк вони оголосили “староством Білоцерківським”. Багато ремісників, міщан та селян не захотіли бути під владою Польщі і переходили сім’ями та цілими селами на Лівобережжя. Населення міста околишніх сіл неприпиняє збройної боротьби проти магнатів і шляхти. Вже в 1737-1750 рр. з’являються на півночі Білоцерківського староства озброєні загони селян-повстанців під назвою “гайдамаки”. Вони нападають на панські маєтки, руйнують костьоли, розбивають дрібні гарнізони польського війська. Повстанці висунули з числа білоцерківських міщан відомих гайдамацьких ватажків – Дриску, Івана Бороду та Медвідя. Через це польський сейм у 1775 р. вирішив віддати східні староства польським магнатам у приватну власність. Білоцерківське староство разом з містом було віддане коронному гетьману Польщі – Францу Ксаверію Браницькому, як винагорода за жорстоке придушення гайдамацьких повстань. З того часу, аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції, Біла Церква була приватновласницьким містечком Браницьких. В 1793 р. Правобережна Україна, а разом і місто Біла Церква, відійшла до Росії. З наказу Катерини ІІ в 1795 р. в місті була зруйнована фортеця, яку, на її думку, могли використати польські магнати в боротьбі проти царського уряду. Катерина ІІ заборонила в Білій Церкві встановлювати повітовий центр, щоб не порушувати права власності Браницького.Повітовим містом було визначено Васильків, хоч він не був придатний для цього, а Біла Церква стала його маєтковим осередком. В місті будуються господарські, складські приміщення, жилі будинки для службових осіб, культові споруди. Щоб довести свою прихильність царському урядові та похизуватися перед сусідніми багатіями, Браницькі споруджують в місті палаци та парк. Це сприяло розвиткові і процвітанню їх маєтку, а також міста в цілому. Будівництво парку, названого пізніше “Олександрія” на честь дружини-росіянки Браницького Олександри (фрейліни царського двору Олександри Василівни Енгельгардт), розпочалось в кінці 18 ст. на березі річки Рось, там, де пишалася своєю красою вікова діброва. Автором проекту і першим з
абудовником парку був архітектор Мюффо. Центральним місцем парку став П-подібний комплекс будівель за городньої резиденцією Браницьких, - так званий “Дідинець”. Він склався з дво- і триповерхових будинків. Споруди “Дідниця”, на жаль, не збереглися. Залишився лише каркас корпусу. У 1939 р. склали проект їх відбудови з метою влаштування там будинку відпочинку. Але задум не здійснився: під час Великої Вітчизняної війни ансамбль повністю було зруйновано. З великою майстерністю виконані й інші споруди парку, відновлені архітектором Д.М. Криворучко. Ентузіаст своєї справи,
Лілії він майстерно відтворив велике мистецтво минулого. Біля входу до центральної частини парку знаходиться павільйон Ротонда з красивими ліпними деталями. В центрі його розміщена декоративна колонада, яка складається з чотирьох колон коринфського ордера. Найціннішим скарбом парку є його ландшафтна архітектура. Мальовничі пейзажі, красиві ландшафтні композиції надовго залишаються в пам’яті відвідувачів. Створенню паркових ландшафтів сприяли відповідні умови, зокрема, стара діброва, Рось з крутими скелястими берегами та три глибокі балки, з яких витікає цілюща вода. Після реформи 1861 р. парк став помітно занепадати. На кінець 19 ст. Парк майже втратив свою композиційну красу. Ще в ті часи парк “Олександрія” здобув світову славу. Його красою милувався О.С. Пушкін, не раз відвідував Т.Г. Шевченко, І.С. Нечуй-Левицький. Торгові ряди на ярмарковій площі В 1809-1814 рр. на Базарній площі споруджуються Торгові ряди або гостинний двір. Приміщення
Торгових рядів має квадратну форму в плані, відкритий двір площею понад 1300 кв.м, красиве внутрішнє оздоблення. З чотирьох боків будинку розміщені виходи, оформлені порталами. Арка франкована двома колонами, проріз за якими облямований наличниками. Високий цоколь головного фасаду ніби збільшує висоту споруди. Художня трактова її фасаду добре сприймається з усіх боків. По зовнішньому і внутрішньому периметрах будівлі влаштовані галереї. Будівництво Торгових рядів сприяло забудові навколишньої території. Тут споруджувались одно- та двоповерхові будинки, деякі з них збереглись до наших днів. В одному з них зараз розміщується виконком міської Ради депутатів.
В 1815 р. почалось будівництво кам’яного костьолу – безсмертного пам’ятника періоду класицизму. Вхід в нього оформлений чотириколонним портиком коринфського ордера. Ліпний орнамент в середині приміщення свідчить про те, що виконавці його мали великий художній смак. Костел святого Іоана Хрестителя Всі ці споруди утворюють єдиний архітектурний ансамбль. Десять колон доричного ордера будинку “дворянського собрания” (нині Районний будинок культури) та чотириколонний портик Зимового палацу (тепер райком КП України та райвиконком) надають спорудам урочистості. У 1833-1839 рр. поруч з Нікольською церквою виріс Преображенський собор – культова споруда періоду
класицизму. Це хрестоподібна, одно-купольна будова, споруджена за планом одеського кафедрального собору. Центральна її частина увінчується куполом сферичної форми. Входи в собор були оформлені чотири – та шестиколонними портиками. Будували і оздоблювали церкви і палаци білоцерківчани – художник самоучка П. Николенко та живописець І. Осмоловський. Кафедральний собор Спаса Преображенія Поряд з цивільними та культовими спорудами будувались приміщення воєнного призначення: казарма, лазарет, іподром. В 1845 р. Браницькі споруджують два цегельних, два свічкових, шкіряних, медо- і пивоварний заводи. У 1846 р. збудовано завод “Земледельнические машины», на базі якого за роки радянської влади виріс завод Сільгоспмаш. Таким чином в кінці першої половини 19 ст. Біла Церква по розвитку промисловості займає одне з перших місць у Київській губернії. В місті було 13 підприємств, на яких працювало біля 200 чоловік, і 1154 домоволодіння, більшість яких – це маленькі хижини, вкриті соломою. Тут щорічно проводились 11 великих ярмарків, на яких реалізувалася більша частина продукції, що вироблялася місцевими підприємствами і майстернями. Повідна роль в промисловості міста належала млинам і крупорушкам, які переробляли зерно, одержане від селян. Завод сільськогосподарських машин, збудований в 1850 р. Браницькі продали Владиславу Менцелю. На заводі працювало 360 робітників. Основною продукцією заводу були дрібні молотарки і приводи до них, а також соломорізки. Крім цього, в місті була панчішно-трикотажна фабрика «Трудолюбие», яка належала Островській, Островському і Бабушкіну. На фабриці працювало 75 робітників. Біла Церква займала перше місце в Київській губернії по вивозу хліба. В той час як Київська товарна залізнична станція відправляла в середньому за рік 2.136.000 пудів хліба, станція Біла Церква відвантажувала в середньому 4.180.000 пудів. Біла Церква займала провідне місце в губернії по вивозу і інших товарів: друге місце по губернії (після Києва) по вивозу пивомедоварних продуктів, четверте – по відправці цукру. Крім того, значній кількості вивозилась м’ясна худоба, птиця, яйця і інші продукти. Борошно, крупа, пшоно, яйця і птиця відправлялись за кордон. Хліб – в Данціг, птиця – в Кенігсберг. Торгівлю хлібом тримали в своїх руках 10-12 великих купців, які на цій справі наживали мільйонні бариші. Всього в місті було в 1913 році 223 магазини з загальним торговим оборотом 5.640 тисяч карбованців.

ХХ СТОЛІТТЯ.На початку 20 ст. Біла Церква була одним з найважливіших торговельних міст Київської губернії. В квітні 1902 р. Київським комітетом РСДРП організовується соціал-демократична група. Соціал-демократичні організації Росії надсилали до Білої
Водопад Церкви революційну літературу, яку потім розповсюджувала білоцерківська соціал-демократична група. Під керівництвом цієї групи робітники заводу Менделя почали боротися за підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці, а в 1903 р. оголосили загальний страйк. Під час першої російської революції більшовики очолили боротьбу робітників Білої Церкви. В січні 1905 р. на знак протесту проти кривавого злодіяння царизму застрайкували робітники заводу сільськогосподарських машин. Після поразки революції в місті діяли підпільні організації, в яких нараховувалось 25 пропагандистів на чолі з токарем заводу Менделя революціонером Н.П. Сломчинським.В січні 1918 р. в будинку “общественных собраний» відбулося засідання Ради робітничих і солдатських депутатів. Тут був організований підпільний революційний комітет на чолі з комісарос-білоцерківчанином А. Гординським.

Про історичне минуле міста й зараз нагадують його споруди. Так, в 1919 р. в будинку № 10 по вулиці Гетьманській (нині Антона Гординського) містились військово-революційний комітет і підпільна друкарня, по Клубному провулку № 10 – штаб-квартира першої кінної армії С.М. Будьонного, на вулиці Шолом-Алейхема – штаб Г.І. Котовського. В квітні 1919 р. на І з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів було вирішено перенести повітовий центр з Василькова в Білу Церкву. (Павловський О. Г. і ін. Минуле і сучасне міста Білої Церкви. - Біла Церква, 1957)

Білоцерківщина в історичних постатях


Ярослав Мудрий

Богдан
Хмельницький

Мазепа
Іван

Кочубей

Палієва гора
1640-1710

Браницький К.Б.
1774,1781

Олександр І
1801-1825

Кутузов М.І.
1747-1813

Пушкін О.С.
1799-1837

Пестель П.І.
1793-1825

Шевченко Т.Г.
1814-1861

Нечуй-Левицький І.С.
1838-1918

Браницький В.К.
1842

Шолом-Алейхем
(18.02.1859-13.05.1916)

К.Г.Стеценко
(12.05.1882-29.04.1922)

С.В.Петлюра
(1879-1926)

Лесь Курбас
(25.02.1887-1937)

Паустовський
(1892-1968)

Л.Свобода
(25.11.1895-20.09.1979)

Л.М.Павліченко
(12.07.1916-26.10.1974)

Б.М.Вул
(9.05.1903-9.04.1985)

О.Т.Гончар
(3.04.1918-14.07.1995)

Д.І.Бронштейн
(19.02.1924-5.12.2006)

О.В.Медвідь

П.Р.Попович

Євгеній Слабченко
(Ежен Деслав)
xxxxxxx

Стус В.С.
8.01.1938-4.09.1985

хххх.
8.01.1938-4.09.1985

хххх.
8.01.1938-4.09.1985

Ярослав I Володимирович Мудрий (978 - 1054). Із роду Рюріковичів, в святому хрещенні Георгій. 987-1010 - князь Ростовський, 1010-1036 - князь Новгородський, 1016-1018, 1019-1054 - Великий князь Київський. Батько: Володимир Святославович Великий (Володимир Красне Сонечко), Великий князь Київський. Мати: Рогнеда Рогволодовна, княгиня Полоцькая. Жінка: королевна Ингігерда (Ірина), дочка короля Шведського Олафа. Діти: Володимир, Ізяслав, Святослав, Всеволод I, Вячеслав, Ігор, Єлизавета, Анна, Анастасія. Княженя Ярослава I Мудрого було найдовшим - 37 років. Помер у Вишгороді на руках любимого сина Всеволода, пережив на четири роки свою дружину і на два роки свого старшого сина Володимира. Похований у Київському Софієвському соборі. "Якщо будете в ненависті жити, в распрях і сварках , то загинете самі і загубите землю батьків своїх і дідів своїх, які здобули її трудом своїм великим...". Із наказу Ярослава Мудрого синам.

Богдан Хмельницький довгий час з основними своїми силами перебував в Білоцерківському замку, розсилаючи звідси по всій Україні заклики до боротьби. Весною 1651 року він вирушив із козацьким військом до Збаража, і тут довго очікував кримського хана, який прибув за велінням турецького султана.
19 червня козаки зіткнулися з поляками, які розташувалися на широкому полі під Берестечком. Наступного дня розпочалась битва, під час якої кримський хан залишив Хмельницького і відступив разом зі своєю ордою. Гетьман кинувся йому навздогін, сподіваючись зупинити, але й сам потрапив до татарського полону. Козацькі війська під орудою Філона Джеджалія хоробро оборонялись, але змушені були відступити до річки Пляшевої, на болотисту місцевість. Тут вони й зазнали страшної поразки.
Однак польське військо прийшло на Україну; козацькі полки були безсилі його стримувати. Водночас з півночі на Україну наступав із великими загонами литовський гетьман Радзивілл, який захопив Чернігів та Київ. Незабаром польсько-литовські війська зійшлися під Білою Церквою. 18 (28) вересня 1651 року у Білій Церкві й був підписаний принизливий Білоцерківський договір, за яким козакам виділяли тільки одне Київське воєводство, а кількість козацького війська скорочувалася до 20 тисяч і селяни мусили виконувати свої повинності.
Народ був невдоволений умовами Білоцерківської угоди, нарікав не Хмельницького, закидаючи йому, що він піклується тільки про власні вигоди й козацьку старшину, і простий люд знову віддає панам під батоги, на кілки та шибениці.

Гетьман Іван Степанович Мазепа-Колединський (1640-1709) народився у 1639 р. на шляхетськім хуторі Київщини у селі Мазепинці на Білоцерківщині у знатній українській родині, що користувалася великою повагою у Війську Запорозькому. Цей хутір, польський король Зігмунд-Август надав у 1592 р. шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колєдинському зі славного роду Курчів. Батько Мазепи займав визначну посаду в окрузі Білої Церкви; його мати походила теж із великої української рідні Мокевських. Вони мали двоє дітей: доньку Олесю й сина Івана, майбутнього гетьмана. Дата народин Мазепи непевна; догадуємося, що це приблизно 1640 рік. (Ілько Борщак, Рене Мартель Іван Мазепа Життя й пориви великого гетьмана)


     ***
Красу він Києва відчув 
І матір бачив на хвилину. 
Та в Києві недовго був 
І в Білу Церкву знов полинув. 
У Кочубея гроші й слава, 
Його життя, немов весна, 
Й та, що любила Броніслава, 
Вже Кочубеєва жона, 
Вродлива жінка і лукава.

Там, де роса і прохолода… 
І в срібнім сяйві з небозвода 
Спить Біла Церква у садах. 
Спить Кочубей, йому й не сниться 
Про те, що за його вікном 
Його красуня-молодиця 
Тому, хто ніжний і мов криця, 
Схилилась на плече чолом.

У Кочубея 
З'явилась дівчинка-краса. 
Сидить господар-недотепа, 
Не зводить з дівчинки очей. 
Сміється радісно Мазепа, 
Мовчить рогатий Кочубей. 
А Кочубеїха (так треба, — 
Не марно тьохкав соловей) 
Від сивоусого Мазепи 
Не може одвести очей.
     ***


     ***
Так і Мазепа, 
Старий, як осені мотив, 
У Мотрі юність полюбив, 
І груди рвуть йому зітхання. 
Він знає, це — любов остання. 

А Кочубеїха, як вир, 
Зла на дочку і на Мазепу… 
Її терзає любий звір, 
І звір цей — ревнощі.

Вона (Мотря -ред.) біжить повз вишні й клени, 
У палац гетьмана біжить… 
А серце б'ється так шалено, 
І кров у жилах так горить… 
Буть тільки з ним! І більш не треба 
Нічого їй. Буть тільки з ним! 
І от вона уже в Мазепи, 
В його покої голубім.

На Білу Церкву світять зорі, 
І лист тополі шелестить. 
     ***

Володимир Сосюра 
МАЗЕПА Фрагменти з поеми 

Кочубей хххххххххххххххх народився у 1639

Семен Палій (справжн. прізв. - Гурко ; н. 1640-і рр.-п. між 24.1. і 13.5.1710) - полковник білоцерківський (фастівський), керівник національно-визвольної боротьби українського народу проти польської влади у Правобережній Україні в кін. 17-на поч. 18 ст. 1702-1704 років. В 1699 році польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва на підпольській Україні. 1702 р. представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва ухвалили на нараді у Фастові підняти антипольське повстання. У червні того ж року воно розпочалося збройними виступами на Поділлі та Брацлавщині й невдовзі охопило Київщину і Волинь. Очолив повсталих білоцерківський полковник Семен Палій разом з Самійлом Самусем та Захаром Іскрою. Восени повстанці захопили Білу Церкву, Немирів, Бердичів, Бар та інші міста. 1703 р. польські війська, здолавши опір українських повстанців, установили контроль над Поділлям та Брацлавщиною, але Київщина з алишалася під владою повстанців. 1704 р. гетьман Іван Мазепа з українським військом перейшов на Правобережжя і встановив контроль над Київщиною та сусідніми територіями. Палій, прагнучи зберегти свій вплив на Правобережжі, намагався проводити власну політику та робив спроби підбурити проти гетьмана Запоріжжя. Це занепокоїло І. Мазепу, який, намагаючись не допустити анархії в краю, наказав у липні 1704 заарештувати фастівського полковника. В 1705 Палій був засланий до Сибіру, в Тобольськ. Після відкритого виступу І. Мазепи проти московської влади у 1709 Палія було повернуто з заслання і призначенно полковником Білоцерківського полку. Помер у січні 1710. Похований у Києво-Межигірському монастирі.Реліктові дуби та пам`ятний знак нагадують, що на Палієвій горі на початку XVIII століття розташовувався табір білоцерківського козацького полку

Франциск Ксаверій Браницький, Коронний гетьман Речі Посполитої, за придушення гайдамацького повстання в 1774 році отримав від польського короля Станіслава Августа у володіння Білу Церкву і Білоцерківське староство. В 1781 році він одружився з Олександрою Василівною Енгельгард племінницею князя Потьомкіна, фрейліною цариці Катерини ІІ. Від цариці Браницький отримав титул графа та довічне право на особисте володіння Білою Церквою, на 485 тисяч десятин землі та на 108 тисяч кріпосних ревізьких душ чоловічої статі. До революції 1917 року Білоцерківщина була пов'язана з родиною графів Браницьких.

Олександр І.,імператор, двічі гостював у Білій Церкві в 1813 та 1816 роках.

Михайло Ілларіонович Голеніщев-Кутузов (світлий князь Голенищев-Кутузов-смоленский, 1747 —1813) — прославлений російський полководець, генерал-фельдмаршал (з 1812), світлий князь (з 1812). Герой Вітчизняної війни 1812. М.І. Кутузов - київський генерал-губернатор і волинський поміщик.Призначення Кутузова на цю важливу посаду відбулося в результаті невдач відбулися з ним: на військовому терені, - поразка при Аустерліце, на цивільному, - несприятливе перебування на аналогічному посту у Санкт-Петербурзі. З Києва 13 листопаду 1806 г він рапортує Олександру I: "Прибувши в місто Київ по високому Вашому імператорської величності велінню, вступив у відправлення покладеної на мене посади Київського військового губернатора. При від'їзді з Києва в квітні 1808 р. Кутузов переконався в щирості відчуттів жителів, щиро засмучених прощанням з коханим губернатором. Один з перших екскурсоводів по місту М.І.Ськуленко завжди підкреслював, що завдяки Кутузову Александровській спуск з'єднав Хрещатик з Подолом. 30 квітня 1807 р. у листі дружині: "… мій друг, від'їжджаю з Києва… так засуєчен, що голова не на місці, і дорога така, що не знаю, як доїхати; снеги превеликі, і відучора зачалась відлига. Їду через Білу Церкву".

Пушкін олександр Сергійович бував у Білій Церкві, подейкують що втут Пушкін написав частину своєї "Полтави"). Певне, тутешні краєвиди надихнули пушкінський рядок про "пишних гетьманів сади". Пушкін був закоханий в одну з дочок Браницьких, графиню Воронцову, і присвятив їй вірші "Оберігай мене, мій талісман" та "Талісман".

Пестель Павло Іванович (декабрист) очолював членів Васильківської управи Південного товариства,з якими обговорювали долю майбутньої держави, розробляли плани вбивства царя та повстання Чернігівського полку. Павло Іванович Пестель -- єдиний, хто не брав активної участі у виступах таємних гуртків. Його заарештували ще напередодні подій в Петербурзі, 13 грудня 1825 року, узявши під варту в Тульчині, на півдні Київської губернії, де був розквартирований Вятський піхотинський полк, яким він командував. Послідовник французьких філософів-енциклопедистів Пестель бажав облагодіяти Росію, жадав швидкого виправлення російського суспільства і був готовий застосувати для того насильство над самим суспільством, тому що він, як йому здавалося, знав, які потрібні зміни і як їх слід проводити. Самодержавство дратувало його тим, що він, знаючий, як можна чудово управляти справами, примушений підкорятися невмілому правлінню. Він все обдумав. Все логічно прорахував. Плодом його зусиль стала об'ємна праця, названа ним «Російською правдою», і в цій праці, на думку дослідників, містяться явні ознаки соціалістичних ідей, але соціалізм Пестеля особливої властивості -- він був надзвичайно схожий на звичайний фашизм. «Російська правда» Пестеля -- план облаштування Росії після гіпотетичної перемоги змовників цілком можна назвати наріжним каменем російського націонал-соціалізму. А простіше кажучи -- російського фашизму.

Тарас Шевченко був у Білій Церкві кілька разів. У 1845 році він приїжджав сюди, щоб оглянути відомий своєю красою парк «Олександрія» і познайомитися з історією та архітектурними пам'ятками міста. Згадки про Білу Церкву є в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Зараз імені Тараса Шевченка названо площу, одну з центральних вулиць і школу. В парку «Олександрія» на честь того, що в ньому побував Шевченко встановлено меморіальну дошку.

І.Нечуй-Левицький 1885 року йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» 1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж порогами» (1893). На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». До кінця життя І.Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву.

Браницький Владислав Ксаверійович (грф) врятував Вінницьку гімназію від остаточного зникнення. Саме йому вдалося вирішити питання про переведення Вінницької гімназії в Білу Церкву. Гімназія містечка Білої Церкви Київської губернії Васильківського повіту заснована на підставі високого повеління царського уряду, яке було видане 11 грудня 1842 р., і Вінницька гімназія 1 липня 1847 року була переведена до нашого міста.

Шолом-Алейхем (справж. прізв., ім'я та по батькові - Рабинович Шолом Нохумович; 18 лютого (2.3.) 1859 - 13 травня 1916) - видатний єврейський письменник. Писав переважно мовою їдиш У 1880-82 Шолом-Алейхем працював громадським рабином у Лубнах. Після одруження на доньці Лоєва у 1883-87 жив і працював у Білій Церкві. У 1887-90, 1893-1905 жив у Києві, де займався торговельними справами.

Кирило Григорович Стеценко (12(24) травня1882 — 29 квітня 1922), визначний український композитор, хоровий диригент і музично-громадський діяч. Народився у с. Квітках на Київщині в родині маляра-самоука. З 1892 учився в рисувальній школі М. Мурашка і Софійській духовній бурсі у Києві. З 1899 співав у хорі М. Лисенка, у якому пізніше був помічником дириґента. 1903 закінчив Київську Духовну Семінарію і до 1907 навчався в Муз.-Драматичній Школі М. Лисенка. 1907 заарештований за участь у гром. праці і висланий на Донеччину. З 1908 повернувся з заслання і навчав співу у Білій Церкві і Тирнові. 1911 висвятився на свящ. і одержав парафію на Поділлі. З 1917 працював у Києві в муз. відділі Міністерства Освіти; організував капелю ДУМКА, з якою подорожував по Україні. 1921 знову на парафії в с. Веприку на Київщині, де й помер.

Петлюра Симон Васильевич (1879-1926), один из лидеров Украинской социал-демократической рабочей партии. В 1917 г. был в числе организаторов Центральной рады (1917) и Директории (1918), ее глава с февраля 1919 г. В советско-польской войне выступил на стороне Польши. В 1920 г. эмигрировал, в 1926 г. был убит в Париже С. Шварцбартом из мести за еврейские погромы на Украине. На Білоцерківщині сформувалося військо Директорії, яке відновило Українську Народну Республіку, а через невеликий відрізок часу свою владу встановили більшовики. 14 ж листопада 1918 р. увечері у Києві в конспіративний спосіб був сформований орган революційного керівництва повстанням – Директорія, фактичними лідерами якого були Винниченко і Петлюра (останній зовсім нещодавно вийшов із гетьманської в’язниці). Наступного дня вони разом з іншими членами Директорії прибули до Білої Церкви, де були розташовані частини Січових стрільців Коновальця – ударні загони майбутньої революції. Власне, з точки зору військової стратегії, те, що розпочинав Петлюра, було чистої води авантюрою. Загін січовиків на той час нараховував лише 870 чоловік, до яких додалось іще 70 добровольців – втікачів із Києва, семінаристів та звільнених з білоцерківської в’язниці “політичних”. Безсумнівно, Петлюра розумів, що те, що він починає – це витончена форма самогубства, і тому, закликав стрільців “піти в бій, щоб показати перед історією, будучими поколіннями і перед світом, що Україна так без бою, без пострілу не погодиться на втрату своєї самостійности”. А в приватній розмові зі старшинами висловився іще зрозуміліше: “Звичайно! Хіба ж можна думати, що чотирма гарматами і кількома сотнями людей ми розіб’ємо гетьманські й німецькі полки, але ми мусимо пожертвувати собою”. Повстання розпочалося 16 листопада, коли стрільці захопили Білу Церкву, роззброїли гетьманську варту і розстріляли декілька урядовців, що найбільше “відзначилися” перед місцевим населенням. Далі на Київ… вони їхали померти або перемогти. І вони перемогли. (Республіканські чесноти пізньої осені Олександр Хоменко). В ноябре 1918 поднял восстание против Скоропадского, 14 декабря его ополченцы заняли Киев. Украинская Народная Республика была восстановлена. 10 февраля 1919 Петлюра стал диктатором Украины. При нем по Украине прокатилась волна еврейских погромов.

Лесь Курбас (Олександр-Зенон Степанович Курбас) (25 лютого 1887, Самбір - 1937, Соловки) - видатний український актор. Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту. Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою "Кийдрамте"( Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Костянтин Георгійович Паустовський (1892-1968) увійшов в історію російської літератури як визнаний майстер ліричної прози, драматург, публіцист і критик. Ще за життя він набув слави письменника-класика, твори якого поповнили світову скарбницю. Дитячі та юнацькі роки Костянтина минули в Україні. У селі Пилипча він провів дитинство. У дідовій садибі, на березі Росі, та в Києві формувався світогляд майбутнього письменника.

Свобода (Svoboda) Людвік (25.11.1895 - 20.09.1979), державний, політичний і військовий діяч ЧССР, генерал армії (листопад 1945), тричі Герою ЧССР (1965, 1970, 1975), Герой Радянського Союзу (1965). У березні 1968 — травні 1975 президент ЧССР, Верховний головнокомандуючий збройними силами ЧССР. Людвіг Свобода — ініціатор створення в лютому 1942 в Бузулуку 1-го Чехословацького окремого піхотного батальйону, що вперше вступив в бій з німецько- фашистськими військами в березні 1943 під Соколово. У 1943 очолив 1-у Чехословацьку окрему бригаду, що билася під Києвом, Білою Церквою, Жашковом.

Людмила Михайлівна Павліченко народилася 12 липня 1916 року в селищі (нині місто) Біла Церква. До 14 років вчилася в школі номер 3, потім сім'я переїхала до Києва. Після закінчення дев'ятого класу Людмила працювала щліфовальницею на заводі «Арсенал» і одночасно вчилася в десятому класі, завершуючи середню освіту. У 1937 році поступила на історичний факультет Київського державного університету імені Т. Р. Шевченка. Студенткою займалася планерним і стрілецьким видами спорту. З перших же днів війни Людмила Павліченко добровольцем йде на фронт. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 жовтня 1943 долі за проявлені мужність і героїзм у снайперській боротьбі, в боях під Одесою та Севастополем, а також навчання багатьох наших воїнів снайперської справі, лейтенанта 54-го стрілецького полицю 25-ї стрілецької дивізії Людмилі Михайлівні Павліченко присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Загалом на її бойовому рахунку значитися 309 убитих фашистів. Нагороджена Людмила орденом Леніна, медалями та іноземними орденами. У червні 1942 року Людмила була поранена. Незабаром її відкликали з передовою і направили з делегацією до Канади і Сполучених Штатів. В ході поїздки вона була на прийомі у Президента Сполучених Штатів Франкліна Рузвельта. Пізніше Елеонора Рузвельт запросила Людмилу Павліченко в поїздку по країні. Людмила виступала перед Міжнародною Студентською Асамблеєю у Вашингтоні, перед Конгресом Промислових Організацій (CIO) а також в Нью Йорку. У Америці їй подарували Кольт, а в Канаді — вінчестер. (Останній виставлений в Центральному музеї Збройних Сил. Після війни в 1945 році Л. М. закінчила Київський університет. З 1945 по 1953 рік була науковим співробітником Головного штабу Військово-морського флоту. Пізніше вела роботу в Радянському комітеті ветеранів війни. На превеликий жаль, 26 жовтня 1974 року її життя обірвалося.

Бенціон Мойсейович Вул (9 (22) травня 1903, Біла Церква, Київська губернія, нині Україна — 9 квітня 1985) — фізик, вчений у області фізики діелектриків і напівпровідників і квантової електроніки. Закінчив Київський політехнічний інститут. З 1932 р. працював у Фізичному інституті АН СРСР. Академік Академії Наук СРСР (1972, член-кореспондент з 1939 р.). Зіграв ключову роль в розробці перших вітчизняних напівпровідникових діодів, транзисторів, сонячних батарей і напівпровідникових лазерів. Премії і досягнення: Сталінська премія (1946, за відкриття нового сегнетоелектріка — титанату барію); Ленінська премія (1964, за створення напівпровідникового квантового генератора); Герой Соціалістичної Праці (1969).

Олесь Гончар (1918 — 1995) - видатний письменник України. 16 липня 1941 року наш край був окупований фашистами. В серпні цього ж року на околиці села Блощинці прийняв криваве хрещення студентський батальйон, в якому був майбутній видатний письменник України, Олесь Гончар . Цей страшенний бій описаний ним в романі "Людина і зброя", про подвиг студбатівців нагадує бронзова постать юного червоноармійця з гвинтівкою в руці, встановлена при в"їзді в село на березі річки Красна.
Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.

Давид Іонович Бронштейн (19 лютого 1924, Біла Церква, Україна — 5 грудня 2006, Мінськ, Білорусь) — шахіст, гросмейстер (з 1950). Двократний чемпіон СРСР - 1948 (розділив перше місце з А.Котовим) і 1949 (розділив перше місце з В.Смисловим). Переможець міжзональних турнірів в Сальтшебадене 1948, і Гетеборге 1955. Учасник матчу на першість миру 1951 року (Москва). Це був перший матч, в якому М. М. Ботвінник відстоював свій титул. Матч завершився внічию (12:12), і чемпіон залишився на троні. Проте Бронштейн навіки залишиться в історії шахів навіть якщо б він і не грав зовсім матчів на першість миру. Це — один з найбільших і оригінальнійших шахових гравців всіх часів. На думку В. Л. Корчного, який взагалі рідко роздає похвали, саме Бронштейн глибше за всіх з наших сучасників розумів шахи.
Бронштейн вніс значний внесок в теорію дебютів (королівський гамбіт і відкриті дебюти, староіндійський захист, французький захист, захист Каро-канн, голландський захист і т.д.). Творчість Бронштейна надала і продовжує робити вплив на всіх шахістів, які підходять до гри як до імпровізації, як до творчого процесу з результатом, що не передбачається наперед.
Бронштейн — один з тих, хто сприяв реформації тимчасового контролю в шахах. З його легкої руки почалися змагання по швидких шахах. Бронштейн придумав ідею поєдинку, при якому гросмейстери одночасно грають один з одним декілька поєдинків (і виграв такий сеанс у гросмейстера Е. А. Васюкова).
Бронштейн — автор настільної книги шахістів всіх віків «Міжнародний турнір гросмейстерів» (про турнір претендентів в Цюріху, 1953). Його перу належать і інші книги, без яких важко представити шахове утворення класного шахіста: «200 відкритих партій», «Самовчитель шахової гри». Праця «Давид проти голіафа» (у співавторстві з С.Воронковим), що недавно з'явилася, — чудове творіння про боротьбу людського генія (в особі Бронштейна) проти комп'ютерних програм.

Олександр Васильович Медвідь народився 16 вересня 1937 року в місті Біла Церква. Батько працював лісником. Дитячі і шкільні роки Олександра пройшли в рідному місті. Трудову діяльність Олександр Медвідь почав в 1954 році слюсарем-монтажником на місцевому авіаційному заводі. У 1956 році його закликають в ряди Радянської Армії, він служив в Білорусі. У армії Олександр охоче виступає на різних змаганнях по багатьох видах спорту, але поступово спорт мужності і сили, спорт сміливих і витривалих - боротьба все частіше і частіше приводить його на борцівський килим. А.В.Медвідь - тричі перемагав на Олімпійських іграх (Токіо, 1964; Мехіко, 1968; Мюнхен, 1972); він - семикратний чемпіон світу, триразовий чемпіон Європи, дев'ятикратний чемпіон СРСР, триразовий переможець Спартакіад народів СРСР (1963, 1967, 1971). Він удостоєний почесних звань "Заслужений майстер спорту СРСР" (1962), "Заслужений тренер СРСР" (1984), "Заслужений тренер БССР" (1979), "Заслужений діяч фізичної культури БССР" (1969). За видатні досягнення в спорті, велику суспільну діяльність А.В.Медведь нагороджений двома орденами Леніна (1962, 1964), орденом Трудового Червоного Прапора (1970), двома орденами "Знак Шани" (1964, 1969). У 1975 році він удостоєний срібного ордена Міжнародного Олімпійського комітету і призу "За благородство в спорті", встановленого Міжнародною організацією ЮНЕСКО. Живе і працює в Мінську.

Попович Павел Романович Народився 5.10.1930 у с. Узин (Узинского р-ну Київській області). Закінчив ремісниче училище в м. Біла Церква (1947), індустріальний технікум трудових резервів у м. Магнітогорську (1951), курси в аероклубі м. Магнітогорська (1951), одні курс Сталінградського ВАУЛ (1952), Військову офіцерську авіаційну школу в м. Грозний (1954)., ВВІА ім. М.Е. Жуковського за фахом «Пілотовані повітряні і космічні літальні апарати і двигуни до них» (1968). К.т.зв. (1977). Генерал-майор авіації (1976). Проходив підготовку до космічних польотів у ЦПК ВВС (1960). Здійснив 2 космічних польоти на КК «Восток-4» (12-15.08.1962) і «Союз-145» і станції «Салют-3» (3-9.07.1974) після вибуття з загону космонавтів (1982) заступник начальника ЦПК. У відставці з 1993 р. Двічі Герой радянського Союзу (1962, 1974). Почесний радист (1962). Заслужений майстер спорту СРСР (1962). Автор книг: «Вилітаю ранком» (1974), «Космонавтика людству» (1981), Нескінченні дороги Вселеної» (1985).

Євген Деслав (фр. Eugène Deslaw, Євген Антонович Слабченко французький та іспанський кінорежисер українського походження, активний діяч українського емігрантського руху, засновник українського скаутського руху на Наддніпрянщині. За власним твердженням – родич видатного українського історика, академіка ВУАН Михайла Слабченка. Був співрежисером кінокартини , удостоєної 1938 року премії “Оскар”.

Народився 8 грудня 1899 році(за записом у дипломатичному паспорті – 1898) року в селі Таганча на Черкащині. Закінчив гімназію у Білій Церкві, де в травні 1917 року виступив організатором одної з перших скаутських дружин у Наддніпрянській Україні (доти був інструктором в російському скаутському гуртку). 1918 року пише підручник «Український Скаутинг», організовує першу дружину скаутів у Києві. З 1918 року скаутські гуртки, які за розпорядженням гетьмана Скоропадського було запроваджено при кожній школі, спиралися на статут Білоцерківського бой-скаутського куреня, розроблений Слабченком.

З серпня 1918 Слабченко служить в Головному Штабі Окремого Корпусу Січових Стрільців в Фастові вартовим старшиною при полковникові Василю Тютюннику, з поваленням Гетьманату – старшиною для доручень при Директорії УНР. В листопаді 1918 року Слабченко бере участь у повстанні Окремого Корпусу Січових Стрільців проти влади гетьмана Скоропадського. В січні 1919 року був призначений Директорією до складу Української дипломатичної місії до США, а в 1920 році – українським дипломатичним кур'єром у Європі, де й залишився на еміграції після розформування дипмісій УНР.

Деслав восени 1958 р. встиг попрацювати в державних архівах “Монакського Принца” (в Монте-Карло?) і знайшов там згадку про "таємний осередок українських старшин-мазепинців” в Ля-Валетті – столиці Мальти в тодішній морській школі, – всі вони мали шведські паспорти і шведські імена.

Деслав особливо вів пошуки російськомовної книжки якогось автора під назвою "Запорожский Скит на Афоне” (він, видно, знав, що в монастирях Афона зберігаються дари Мазепи, зокрема розкішне Євангеліє, і хотів дістати повніші відомості). Черговий лист про це (від 29.05.1959) містив справді сенсаційну новину.

Деслав став першим з українців, який за фільм "Війна хлопчиків” (інша назва – "Генерали без гудзиків” або “Війна духів”) був удостоєний престижної американської премії "Оскар” ще у 1938 р. (за кращий іноземний фільм); першим з українців, який був удостоєний почесного диплома Венеціанського кінофестивалю 1956 р. Він брав участь у зйомках (як режисер, кіносценарист, оператор) понад 150 кінофільмів у Франції, Іспанії, Португалії, Швейцарії, Монако, був одним із зачинателів продукції телефільмів у Іспанії та Монако.

Додамо нарешті, що за час свого перебування на французькій Рів’єрі п. Деслав-Слабченко як уповноважений Червоного Хреста за кордоном старався улегшити тяжку долю своїх земляків в біді. Українська кольонія в Ніці дуже йому вдячна. В СРСР ім’я Деслава було під забороною. Російські шовіністи й більшовики не могли йому пробачити, що він без вагань підтримав УНР і перебував на її дипломатичній службі, а пізніше залишився в еміграції (Франція, Іспанія).У Ніцці на православному кладовищі похований – 10 вересня 1966 року.

Джерела - http://uk.wikipedia.org/wiki/Євген_Деслав, http://www.hurtom.com/portal/10633/євген-деслав-українець-у "Мазепіана” у творчості кінорежисера Євгена Деслава, http://spil.ucoz.ua/blog/slabchenko_deslav/2011-01-23-352

Сторінки героїчної слави Білоцерківщина тісно пов'язані з гайдамацьким рухом - Коліївщиною

Жителі району бережуть добру пам'ять про відомих людей, які побували в краї - О.В.Суворов, Г. Р. Державін

І.Р.Якір, Г.І.Котовський звільняли територію району від білогвардійців. В 1922 році с. Блощенці відвідав голова ВЦВК М. І. Калінін.

Радянська влада - це індустріалізація та колективізація, які не дали обіцяних результатів,
голодомор 1932-33 років, коли при доброму врожаї, без війни, від голоду на Білоцерківщині померло близько 20 тисяч жителів.

Визволена Білоцерківщина від фашистських окупантів на початку січня 1944 року військами 50 і 51 корпусів 40 армії Першого Українського фронту під командуванням генерал-майорів, Героїв Радянського Союзу С. Мартиросяна та П. Авдієнка.


Сторінка в роботі